Гуманізація психоаналізу передбачає, передусім, орієнтацію психоаналітиків у своїй дослідницької та терапевтичної діяльності на гуманістичну концепцію здоров'я. Завдання гуманістичного психоаналізу якраз і полягає у вивченні того, що він назвав «патологією нормальності», що є хронічною, слабо вираженою шизофренію, що породжується сучасним суспільством з його стандартизацією, знеособленістю, відчуженістю. На основі вивчення «патології нормальності» психоаналітик може здійснювати свою практичну діяльність з надання допомоги всім, хто відчуває труднощі в реалізації свого внутрішнього потенціалу, творчих здібностей, можливостей, задатків.
Гуманістичний психоаналіз ґрунтувався на низці сформульованих теоретичних положень, серед яких принципово важливими були наступні: ключова проблема психіки - не задоволення чи фрустрація бажань, потреб людини, а її особливий зв'язок із зовнішнім світом; одна з основних причин виникнення неврозів сягає своїм корінням не в едипальний, а в передедипальний зв'язок дитини з матір'ю; у сновидіннях відбивається як усе гірше, а й усе найкраще речей, що властиво людині; крім вивченого витіснення бажань людини має місце «соціальне витіснення» як недопущення усвідомлення соціальних протиріч, викликаних суспільством страждань; повне усвідомлення витісненого можливе тільки в тому випадку, якщо воно виходить за межі індивідуальної сфери і включає аналіз «соціального несвідомого»; поряд з індивідуальним характером слід враховувати «соціальний характер» — як сукупність рис, властивих більшості членів цієї соціальної групи, що виникають у результаті загальних їм переживань і загального життя; в сучасному світі психоаналіз втратив свою критичну функцію, і, отже, важливо розвинути гуманістичний соціальний критицизм як необхідну умову досягнення того, що у 3. Фрейда було виражено в максимі «Там, де було Воно, має стати Я».
Метою гуманістичного психоаналізу є розкриття перед людиною правди про нього самого та активізація його внутрішнього потенціалу для того, щоб він був самим собою, орієнтувався у своєму мисленні та поведінці на такі цінності життя, пріоритетом яких є не мати, володіти (знаннями, речами, владою, іншою людиною і т. д.), а бути продуктивною, доброчесною, люблячою, життєрадісною.
Психоаналітики повинні подолати «вещизм», тобто уявлення про самих себе та про інші як речі, подолати байдужість та відчуження від інших людей, від природи та від самих себе.
На відміну від подібної терапевтичної практики гуманістичний психоаналіз орієнтований на сприйняття людини як цілісну істоту. Здійснення такого психоаналізу означає здатність аналітика встановлення серцевих зв'язків зі своїм пацієнтом. Психоаналітик не повинен дивитися на пацієнта як на об'єкт дослідження та лікування. Він має стати з ним єдиним цілим і водночас зберегти почуття об'єктивності. Повне розуміння того, що відбувається, - це не інтерпретація, за допомогою якої відбувається опис пацієнта як об'єкта з різними несправностями і пояснення причин їх появи, а інтуїтивне розуміння, що виникає у аналітика і, якщо аналіз виявляється вдалим, у пацієнта.
Якщо психоаналіз розвиватиметься у цьому напрямі, т. е. стане справді гуманістичним, він дасть людству невичерпні змогу духовної трансформації та розвитку людей. Якщо ж він залишиться міцно пов'язаним із соціальною пороком відчуження, то хоча він і зможе виправити ту чи іншу «поломку» людської психіки, він буде при цьому «лише інструментом для перетворення людини на більш автоматизовану і більш прилаштовану до суспільства відчуження істоту».